Я выхожу на улицу, сжимая телефон в руке
Что я сейчас чувствую, не пожелаю и тебе
Сам же хочу только набраться больше сил
Справиться с собой самим, мне белый свет не мил
Волк внутри меня царапает когтями душу
Попытка усмирить его делает только хуже
Мой мозг в опустошении, как могло случиться
Я не хочу, не могу с потерею смириться
Зная, в чем причина, сделать что-то нереально,
Надо мной тяжелый груз, физически и морально
Я потерял свою любовь, она попросту ушла
Бросила, как камень в воду, причина вовсе не ясна
В любом случае мои чувства никому не важны
Я решился на этот шаг и мне давно не страшно
Я знаю, знаю точно, что мне сейчас надо
Мне ничего не помешает, я плюю на все преграды
Может, я был виноват, а может быть не в этом дело
Уже не важно кто, что, я шагаю смело
По темным сонным улицам моего города
Она вспомнит все, заплатит за все дорого
Вот ее подъезд, крыша ее дома
Оглядываюсь вокруг, мне здесь все знакомо
Смотрю на часы – времени полпервого
Мои руки трясутся не от холода – от нервов
Пишу последнее смс "Доброй ночи.
Будь счастлива одна или с кем сама захочешь
На меня же твоей любви наверное не хватило
Я делал выстрелы в твое сердце, но вероятно мимо"
Отправлено адресату, лишних мыслей нет
Прощаюсь с белым миром всего в 17 лет

Ухожу в темноту, ни о чем не пожалею,
Надеюсь моя смерть – незначимая потеря
Душа отлетает, вновь свободу обретая,
Тело же остается, обо мне напоминая

Прокидається свідомість, все стає інакше
Увімкнувся розум, на душі враз стало легше, м’якше
Що це за маячня, що за шалена ідея?
Краще пізно, ніж ніколи, дякую моя маленька фея
За вчасне отямлення, життя – це все, що маю,
Втрачати більше нічого, я так собі гадаю.
Є речі, за які життя я без роздумів віддам –
Хіп – хоп культура, кохання, друзі, а далі думай сам
А вона живе ілюзіями, видає бажане за дійсне,
Здалеку було видно, що наші почуття от-от тріснуть
Це було звичайнісіньким марнуванням часу
З мінімумом сірих клітин на одиницю маси...
Ні, це не реальність – це взагалі якась халепа,
Невже мати кохану людину – якась нагальна потреба?
Не треба мені нікого, хочу бути лише сам
Без порожніх обіцянок, що залишили в душі шрам.
Відповідати тільки за себе, може це егоїзм, самолюбство?
Невже краще бути альтруїстом та покінчити життя самогубством?
Мучитись все життя через людину, що кохала, потім розлюбила,
Чи чекати моменту, коли та скаже, що знову полюбила?
На мою думку, краще хай буде безодня
Між нашими берегами глибиною кілометрів з сотню
Як і раніше, ми не порозумнішаємо, лише змінимось із часом,
Я так вважаю і без різниці, чи будемо ми колись разом...