Поставили його на границі своєї рідної землі
І стеріг він її, як зіниці, стеріг, як ока в голові.
Стояв він там не дві години,
Мабуть, забули про його...
Отут границя, тут його поклали на сторожі,
Щоб сторожив краю свого, бо сили йдуть ворожі.
Стоїть, минає день і два, і перша ніч, і друга,
Гудуть вітри, шумить трава, в душі являєсь туга,
Мабуть забули, подались, та я стояти мушу,
Не даром обіцяв колись за край віддати душу!

Хіба ж ми квіт, хіба вишневий квіт,
Хіба ж ми квіт, щоб нас вітри зривали?
І несли ген, ген в далекий світ,
І несли ген й де любо їм кидали?
Хіба ж ми піна, піна на ріці,
Хіба ж піна, що з хвилею несеться?
Хіба ж ми мряка, мряка в байраці,
Хіба ж мряка що з сонцем розів'ється?

Останню крихту хліба з'їв, нігде нема водиці,
Та він належав до стрільців, що стерегли границі.
Хоч млів від голоду й жаги, та з місця не подався,
Боровсь хоробро, без ваги погиб, а не піддався!
Останній вистрілив набій, п'ять куль дістали в груди,
Бувай здоровий, краю мій, прощайте, добрі люди!

Хіба ж ми сон, опів-, опівночі,
Хіба ж ми сон, що ранку не діждеться?
Точи з нас, доле кров, точи, точи,
В нас вічне серце, вічне серце б'ється!
В нас б'ється серце, серце молоде,
Б'ється серце, що не боїться смерти!
По бурі знову, знов погода йде,
Життя з землі, життя з землі не стерти!