Від Києва іде багато доріг
На південь, на захід до міст великих.
У мандрівках бачиш яскраві краєвиди
І як на вулицях радіють діти.
А ще від столиці існує один шлях,
Веде він на північ, блукає по лісах,
Природа ніби все бере у свої руки,
І забути можна, що існують досягнення науки.
Та згодом бачиш над деревами те,
Чого немає більше ніде.
Виринають з пам’яті картини дитинства –
Вулиці невеличкого та затишного міста.
Немає тут державного кордону,
Та шлях веде у згублену зону.
Лише вітер там тужливо співає –
Минулі події ніяк не забуває.

Приспів:
Серед розкішних лісів,
Серед безкрайніх полів,
Стоїть місто одиноко,
В ньому немає зовсім нікого.
Прип’ять!

Час тут майже зупинився,
Відчуття що в іншому світі опинився.
Картина викликає жахливі почуття:
Немає тут ніякого життя.
Самотні стоять житлові будинки,
Сплативши безлюддям за чиїсь вчинки,
Покинуті вони різними людьми
Надовго, навіки, назавжди.
Дитячі садки, будинки та школи,
Стіни їх бачили різні людські долі.
Тепер не почуєш тут радісного гомону,
Лише бачити можна природу стомлену.
Пам’ять зберігають вулиці міста
Про те, що колись тут трапилося дійсно,
Про те, що було тут бурхливе життя.
Хто винен, що в Прип’яті доля така?

Приспів