Я ніколи не забуду
Ту стежку від хати,
Що вела в село до млину,
Де бабуні хата.
Коли трави проростали
І вставало сонце
І як ним я милувався
Крізь хатнє віконце,
Як я бігав з коліщатком
Й усміхався палко,
Де жита тітка Горпина -
Родичка й гадалка.
Як схились густі верби
Тихо над водою,
Як мене бабуня вчила
Зіллям осокою.

Ще ніколи не забуду
Те маленьке сито,
Що порізав й заховав я
У зелене жито,
Як розбив старе люстерко,
Що було на скрині,
І за що я заробив
Батогом по спині.
Мріяв там я у бабуні,
Як дорослим стану,
Подарую їй я сито,
Люстерко поставлю.
І щоб вона не старіла,
І щоб довго жила,
Щоб тією осокою
Ще не раз провчила.

Та, на жаль, роки летять
Швидше аніж вітер,
Який хмари розганяє
І несе по світу.
Вже млина того немає
Вже й старенька мати,
І вже мої рідні діти
В світ пішли із хати.
Я ніколи не забуду
Й буду пам'ятати
Ту стежину до родини,
Звідки моя мати.
І онукам покажу я
Стежку цю від хати,
Щоб вона не заростала
До бабуні хати.