А я собі звуся Ганнуся,
Я із своїм милим сварюся,
Що він ходить та й на вечірниці,
Полохає чужі молодиці.

Що б то мені таке придумати,
Щоби свого милого злякати?
Переверну кожух вовною догори
Та й попхаю обі ноги в рукави.

Сама ляжу під перину спати,
Прийде милий – я буду лякати.
А мій милий відчиняє хату:
– Вставай, мила, давай вечеряти.

А я лізу з-під перини, як вівця,
А мій милий аж упав зо стільця!
Покотився догори ногами,
З переляку втік на п’єц до мами:

– Ой мамуню, що ж то за біда,
З-під перини лізе хабета?!
– Треба, сину, з жінкою лягати,
То не буде та біда лякати,

Треба, сину, жінку, любити.
То не буде та біда ходити.–
На другий день сонце не заходить,
Як милий з роботи приходить:

– Вставай, мила, будем вечеряти
Та й будемо спати лягати.
Ти ляж з краю, а я ляжу від стіни,
Прийде біда, то ти мене борони.