Я - маленький колорадський жук,
Та зазнав уже я стільки мук,
Стільки скуштував гірких отрут,
Стільки пережив знущань і скрут!
Бо, нещасний, на свою біду
Їм картоплю, а не лободу...
Жизнь моя все більш собача,
А здоров'я ж не воляче –
Ох, в Червону Книгу попаду!
А взимку так відрадно
Сниться Колорадо,
Ранчо, сите стадо
І вечірній дзвін;
Грядки в палісаді,
Роси на розсаді
І я у міжряддях...
І вітчизни рідної паслін!

Та своєї долі не кляну,
З нетерпінням кожну жду весну,
І у Колорадо не вернусь –
В Україні так і залишусь!
Бо люблю цю землю і народ,
Кожні дачу, поле і город,
Бо під мову соковиту
І пісні найкращі в світі
Мов сама, картопля лізе в рот!
А найкраще картопелькою я ласую,
Коли "Вербу рясну" надвечір почую...
Це мені, що комусь гранчак для апетиту!
Ну й ловка ж пісня... Вмерти – не жити!

Хай же рясно родять картоплі
На родючій, щедрій цій землі!
Щоб було й піджарить, і спекти,
І зварить, ще й салом затовкти!..
Щоб було весною що саджать,
Восени було би що копать...
Якщо буде, що саджати,
Якщо буде, що збирати –
Буде і мені, що пожувать!
А вдома, в Колорадо,
Грядки в палісаді,
Роси на розсаді
І вечірній дзвін...
Вибач, Колорадо, –
Те все мні не надо...
Мені й тут відрада,
Поки є хоча б один паслін!

Хоч які отрути вимишляти –
Їм ніколи нас не подолати!
Хоч які на нас отрути лити –
Нас ніколи всіх не потруїти!
Ще немає поки що отрути,
Щоби нас могла вона жахнути!
Нам кінець ніколи не настане,
Бо "Вербу..." співать не перестануть!
Йес!