Листя шелестом, тішить темряву
дивна пісня суворих долин
диким вереском, тихим шепотом
пісню цю заспіваю, один.

Це легенда самотнього озера,
де вода є солона від сліз.
Скелі грізної, замку древнього,
що сивіючим мохом заріс.

Я співатиму пісню цю,
Ти шукатимеш правди в ній,
правду ту я затисну в струну
і заграю на лютні своїй.

Десь біля озера, на скелі
Серед лісів та серед трав,
Де бродять душі менестрелів,
Сіріє замок, без застав.

Колись давно, там жили люди
Карпатський князь, чи злий барон,
І люди з сіл пустили слухи
Про пустоту отих вікон.

Не знаю, як знайшов цю землю,
Лиш пам’ятаю дивний сад,
На струнах лютні пісня древня
Та замку давнього фасад.

Це була пісня Беатріче
Я чув її колись давно
Цю пісню часом вихор свище
Як вкриє мороком село.

Тут жила юна Беатріче,
Її шукатимеш, знайдеш,
Серед квіток стоїть скульптура
З-під ніг троянди три зірвеш,

Одну з квіток поставиш в воду,
Одну до лютні покладеш,
А третю кров’ю із десниці
Живою кров’ю обіллєш.

В саду, опівночі скульптура,
Підійме лютню, оживе
І голос юного сукуба
Понад квітками попливе.

Втікаєш геть, та ні, не в змозі,
Забудеш рідних і сім’ю,
А в силуеті на порозі,
Ти не розгледієш змію.

Послухай пісню, в згустках крові
Кохай Володарку до сліз
Аж поки струни не порвуться,
Чи сонцем заіскриться ліс.

А коли вранці на світанку,
Обіймеш статую німу,
На кров’ю змочену троянду
Криштальну нанесеш сльозу,

І все, що буде стіни голі,
Зелений сад, потворний щем,
Лиш білий ідол над тобою,
Та сірий замок під дощем.

І дід пастух підперши ясен,
Вдивляючись в туманну млу
Розкаже людям: – Сивий красень,
Зі скелі кинувся в пітьму.