По бою було крик затих
І стріли притихали...
Той впав, а той живий оставсь,
А ранені вмирали.

Прошитий кулею лежав
Син країв із Узгір’я.
При ньому друг його клянчав –
Оба сини Узгір’я.

"Вмираю, каже – брате мій,
І світ мене прощає –
На смерть мені вже вдарив дзвін...
До тебе просьбу маю.

Візьми сопілку та й заграй,
Заграй мені востаннє –
Нехай присниться рідний край
І молодість, кохання".

І друг, схилившися над ним,
Сопілку витягає –
Дрожачим голосом сумним
Журливу пісню грає.

І бачить ранений, мов в сні,
Усю свою країну –
Діброви, гори та ліси,
І степ, і полонину.

Та нагло друг пісню урвав
І дивиться на нього:
"Чи спиш, Василю, чи умер
За волю люду свого?"

Дивиться друг на Василя,
Питається у нього...
Та Василь вже скінчив життя
За волю люду свого.