Немов той олень, загнаний в болото,
Зацькований собаками в лісах,
Боролася ватага і піхота,
Кіннота йшла за ними по слідах.

Впаде з утоми військо по дорозі,
Не в силах кріса вдержати в руках,
А босі ноги пухнуть у немозі,
Кровавлять рани в драних онучах.

І бій кипить, останні уже сили,
А полк за полком військ ворожих йде,
Нараз хтось крикнув: "В нас нема набоїв!"
Звенить з полудня їх послідній стріл.

Загнали нас, забрали від нас зброю
Вірних синів святої боротьби.
І впав наказ, щоб власними руками
Копали ми самі собі гроби.

А як могила вже була готова,
То на прощання говорив нам кат:
"Тут вільна вам, соборна Україна,
Для вас нема ні ласки, ні пощад.

А може хтось ізложить з вас присягу,
Що буде відтепер Москві служить
І відречеться від свойого стягу, –
То й буде вільно і щасливо жить".

В похмуру днину серед мряки
Над свіжим гробом, що на них чекав,
Стояло 360 юнаків –
Ніхто не зрадив, ласки не благав.

Упав наказ, клекочуть скоростріли,
А військо стелиться, немов трава,
А труп за трупом падає в могилу,
І скоростріл клекоче, не вгава.

З неповної відкритої ще ями
Несуться крики ранених і зов.
І хтось грозив кривавими руками:
"Ми нині гинем, завтра – кров за кров!"

Пливуть роки, від року та до року,
Й співа пісень нескорений кобзар,
Й оспівує в піснях народу
Скровавлений непімщений Базар.