Очерет мені був за колиску,
В болотах я родився і зріс.
Я люблю свою хату поліську...
Я люблю свій зажурений ліс...
Що там тропіки,
Що там пампаси?
Загляніть-но у пущу до нас!..
Я оддав би за неї одразу
І Тібет, і Урал, і Кавказ...
А поліське похмуре болото? –
Пів-Полісся вода залила...
Тільки де-не-де хутір самотній,
Тільки де-не-де клаптик села.
Хоч у злиднях живемо, у бруді,
Та привілля яке навесні,
Коли виставиш вітрові груди
І летиш, і летиш на човні.
А вода і хлюпоче, і плаче,
Захлинається в лютій злобі,
Ну, скажіть, в кого серце гаряче,
Як весну повесні не любить?
І укриють безкраї простори
Білокурі чайки і човни...
Тільки слухай, як води говорять
В буйнім заспіві свята весни.
Тільки слухай, як хвилі хлюпочуть,
Як нестримна повідь гуде:
Зайвий рух – і за обрій заскочиш.
Зайвий рух – і навік пропадеш.
А коли зарегоче негода –
О, тоді не кепкуй із води...
Як для неї, чортяки, не вгодиш –
Ох, зазнаєш же, брате, біди.
І втікаєш тоді якомога,
Щоб скоріше на берег з човном,
Бо ні віра в могутнього Бога,
Ні чорти не поможуть все’дно.
Покрутить тебе, поповертить,
Зажене, де й Макар не бував:
Не одного закрутить до смерті,
Не одна пропаде голова.
Проковтнуть сивовусі тумани
В свою пащу тебе і човна.
І ніколи, ніколи не встанеш
У болоті із глейкого дна.
А на ранок, як сонце прогляне,
Як затихнуть горласті вітри, –
Тільки хвилі гудуть неустанно
Й ряботинням болото ятрить.
Та на березі ходить, блукає
Півсела, заглядаючи в синь.
– Ну, а може, таки приблукає
На човні чоловік, або син.
А пізніше: плачі, голосіння...
А пізніше: жалоба в селі,
Не один... не один на колінах
Лає Бога святого без слів.
Так гартує природа до бою
Нас із самих малесеньких літ.
І живемо, як вміємо жить.
І не дивно, що любимо змалку
Буйну воду і буйні пісні...
Наше серце – це серце рибалки,
А життя наше – книга борні...