Як Лопатинський з-за кордону
У рідний край, у Львів вертав,
Він ніс надію про повстання,
Тоді чекістам в руки впав.

Їх вів Васильків – знав дорогу,
І перший він в бою упав.
Шуміли сосни і діброви,
А скоростріл торохкотав.

Їх окружили на узліссі.
Москаль кричав: "Бандьора, здайсь!"
І він стиснув в руці мавзера,
Медвідь гранату розряджав.

І впала Зеня край дороги
Із криком: "Слава! Не здавайсь!"
І впав Медвідь, а Лопатинський
На Львів, на Львів все пробиравсь.

Чекістам у відповідь – гранати,
А сам заліг за яму-рів...
Чекісти вбиті, він рвонувся
У дальшу путь на Львів, на Львів.

Він йшов три дні й три довгі ночі,
Кров заливала ті сліди.
І мерзли руки, сліпли очі,
А ноги відмовлялись йти.

Скоріше, друже, поспішайся!
З піснями там на тебе ждуть...
А ти знеможений остався,
Щоб хоч ті рани завинуть.

Треба завинути ті рани,
Щоб не значила кров сліди...
Та обскочили вовками
І градом кулі понеслись.

Сходило сонце за горами,
Шаліє буря світова...
Три дні, три ночі від кордону...
Там Лопатинський з ран вмира.