Прийшов Василь додомочку, сів си коло стола:
"Давай, Євдокійко, вечеряти щось наготовила.
Що я тобі, Василечку, таке завинила,
Що вже тобі і за мною вечеря не мила.

Ой, збирайся, Євдокійко, швиденько, швиденько,
Та й щоби нас не виділа сусідка зблизенька.
Як я маю, Василечку, дитятко збирати,
Коли воно в колисочці та й буде плакати.

Не журисі, Євдокійко, якось воно буде, -
Мале дитя в колисочці вигодують люди.
Веде Василь Євдокійку темними лугами,
А за нею стежка влита дрібними сльозами.

Привів Василь Євдокійку до білого гроба:
Давай душу, Євдокійко, хоть ми-с і не рада.
Привів Василь Євдокійку під білу ялину,
Тай посік ї, порубав ї, прикидав ї глиною.

Посік, порубав, притоптав ногами,
А сам прийшов додомоньку, темними лугами.
Прийшов додомочку, став си у затінку:
Утвори, утвори, Марусенько, я вбив шлюбну жінку.

Я до тебе, Василечку, лиш заговорила,
А ти убив шлюбну жінку, що добре з тобов жила.
Я до тебе, Василечку, лиш зажартувала,
А ти убив шлюбну жінку, що добре газдувала.

Прийшов Василь на могилу, став її просити:
Вставай, вставай, Євдокійко, щось будем робити.
Вставай, вставай, Євдокійко, ти ґаздине моя,
Ходит, плаче по вулици дитиночка твоя.

Та най ходит, та най плаче, най в кулачки трубит,
Маєш, милий, другу жінку – най ти приголубит.
Вставай, вставай, Євдокійко, ти ґаздине моя,
Ходит, риче по вулици, худобонька твоя.

Та най ходит, та най риче, та най і рикає,
Маєш, милий, другу жінку, - най ти заганяє.