Оженила мати неволею сина,
Да взяла невістку да й не до любови.
Да взяла невістку да й не до любови,
Не білеє личко, не чорнії брови.

Ой послала сина у путь, у дорогу,
Молоду невістку в поле брати льону.
Ой як посилала, да ще й приказала:
"Не вибереш льону, то не йди додому!"

Не вибрала льону, не пішла додому —
У чистому полі да й заночувала,
До білого світа тополею стала.

Як приїхав син же з путі, із дороги,
Вклонився матусі низенько у ноги:

"Мати ж моя, мати, щось маю казати:
Ой виїздив, мати, усю Україну,
Не бачив тополі, як на своїм полі:

Тонка та висока та листом широка,
Без вітроньку має, без сонечка сяє".

"Ой вигостри, сину, гострую сокиру
Да поїдь у поле, ізрубай тополю,
Тонку та високу, та листом широку".

Як приїхав син же до тії тополі,
Як цюкнув же він раз — вона зашаталась,
Як цюкнув удруге — вона похилилась,
Як цюкнув утретє — та й заговорила:

"Ой не рубай мене, бо я твоя мила...
Се ж твоя матуся нам так поробила;
Що тебе послала у путь, у дорогу,
А мене послала в поле брати льону.

Ой як посилала, да ще й приказала:
"Не вибереш льону, то не йди додому".
Не вибрала льону, не пішла додому:
У чистому полі да й заночувала,
До білого світа тополею стала"...