Ой, у селі Чернятині, коли усе зацвіло,
А москалі, мов ті круки, обступили все село.

Як підійшли до хатини, обставили всі кути:
Ой, виходьте, бандерівці, наші люті вороги.

До маленького віконця лютий зрадник підійшов:
Відкривайте, друзі, двері, я до вас уже прийшов.

Довго вони там радились, що ж їм тепер робити,
Чи накласти головами, чи живими ся тай здати.

"Ратай" довго вже не думав, зброю в ручечки він взяв.
Згадав про свою миленьку, яку вірно кохав.

Прощай ти, моя миленька, вже від тебе я іду,
Бо вмираю я за неньку, і за рідну Вкраїну.

Не плач, не плач, Марусенько, не плач, не плач, не ридай.
Як повернуся з Сибіру, тоді мене відшукай.

Попрощався "Ратай" з другом, міцно його цілував,
Взяв гранату в праву руку і на ній ся підірвав.

Упав "Ратай" на земленьку і вже кров'ю із тікав.
А його друг поранений щось тихесенько шептав:

А якщо ти, дівчинонько, до домівки повернеш,
Розшукаєш наші кості, про любов свою спімнеш.

Прощай рідний наш Чернятин, і дороги, і стежки.
Котрими колись ходили наші босії ніжки.

А ти, рідна Україно, не забудь своїх синів,
Бо ми рано положили за волю голови свої.

А якщо ти, Україно, самостійною будеш,
То на наших могилоньках злотий тризуб покладеш!