Ой, летіла зазуленька та й стала кувати:
– Зачекайте, добрі люди, щось маю сказати.

Як гаї ся зеленіли, я до вас звертала,
Сіла собі в темнім гаю трохи відпочити.

Аж тут чую – загуділо, я ся оглянула,
Таке диво побачила, аж'ім ся забула.

А то наша свободонька панщиноньку гнала.
Загнала ї в ліс і в дебри, щоби там пропала.

Як за нею пани бігли та й стали просити:
– Вертай, вертай, панщинонько, нема з чого жити.

А панщина відповіла: "Що ж я тому винна?
Самі'сти ми відправила, я вам була вірна".

Ой, мовив пан та й до пані: "Продаймо кобилу!
Перепросим панщиноньку, най буде, як било".

Ми не вміли молотити, наші жінки – жати.
Ми не знали, як то тяжко на хліб заробляти.

Ой, пішов пан вопіхати, пані вополати,
Питається пан до пані: "Як то нецки брати?"

А в нашого економа нагай за плечима,
Лазять воши поза комір з чорними очима.

Я калину пригинаю, калина не гнеться,
Іще наша Україна колись усміхнеться.

Я калину пригинаю, калина гіллява,
Іще наша Україна буде панувала.

Україно, Україно, синьо-жовтий цвіте,
А за тебе молять Бога українські діти.