Гей, що на нашій славній Україні
Та були суворі години:
Що тими несходимими степами
Та тими битими ординськими шляхами,
Селами, городами,
Зеленими хуторами,
Ой да то ж то не тільки слава козацька гуляла,
А й ріками-потоками
Людські сльози-горе розливались!..

Налітали чорні круки на Україну —
Її діти боронили до загину,
Покривали вражим трупом поле...
Ой ти доле наша, доле!
Тільки степ широкий устелили
Високії без числа могили...

А як шляхта скрізь запанувала,
Невільницею Україна стала,
Горя зазнала,
Слізьми обливалась,
На вольную воленьку сподівалась!

Гей, як з'явився тоді на Січі Хмельницький,
Богдан-Зиновій, Сотник чигиринський,
Козаків єднав,
Народ закликав
До боротьби нещадної,
До перемоги славної
Над панами лютими,
Хижаками неситими!

Гей, то ж не вітри буйнії дуби нагинали,
На Дніпрі-Славуті хвилі-гори підіймали,—
То хвиля народного гніву здіймалась.
Серця гартувала,
Помстою наливала!

То ж то козацькеє військо,
Славне Запорозьке,
Тією помстою-гнівом палало,
В похід на панів виступало
Волю здобувати,
Людей з панського ярма визволяти!

А за тими козаками
Незліченними полками
Простий люд — посполиті селяни
Прибувають до Богдана:

Максим Перебийніс веде військо з Поділля,
А Іван Богун з Подністров'я,
Мартин Пушкаренко з Полтавщини,
А Морозенко з Джалалієм з Брацлавщини,
Іван Кречовський з Київщини,
А Данило Нечай з Вінниччини!

А за ними прилучани й ніженці,
Фастовці й черніговці,
Уманці й білоцерківці
Ще й самого Богдана чигиринці!

Піднялася всенародная сила,
Бо терпіти наруги панської було вже несила!
Гей, хоч недорогі на війську козацькому шати,
Та серця людські правдою й гнівом багаті!
Всі добре знали,
Що в нещадну боротьбу вступали
Та велику віру в перемогу мали!

Ой та то ж то не рік і не два
Точилася та жорстока боротьба!
Вірні сини України вкрили себе славою
Під Корсунем і Пилявою!
Загнали ляшків, Загнали панків
Од Жовтих Вод аж за Віслу,
Щоб більше на Україну не лізли!

Гей, тоді ж то бачить Богдан,
Бачить гетьман,
Що пани Потоцькі
Та магнати Конецпольські
Знову своїх недобитків збирають,
Свою думку мають —
Іти Хмельницького воювати,
Народ український у панське ярмо повертати,

То й бачить Богдан,
Бачить гетьман,
Що тоді буде над шляхтою перемога,
Як прийде від російського брата рідна допомога!
Гей, та тоді ж то Хмельницький,
Гетьман український,
Скликає у Переяславі раду —
Козацьку громаду!
Громаду скликає,
Гостей закликає —
Рідного російського брата —
До нашої хати.

Тоді ж то в Переяславі
В усі дзвони дзвонили,
А люди між собою гомоніли,
Раду радили
Всією громадою:
"Ніде нам, браття,
Кращої долі-щастя шукати,
Як у єднанні з російським братом!

Будемо ж ми прохати
Свого єдинокровного брата:
Прийди до нас, рідний брате,
В боротьбі з ворогами помагати!
Та будемо ми спільне життя будувати,
Та будемо в єдиній сім'ї проживати,
Один одному в помочі ставати,
Хліба-солі з упокоєм уживати!"

Отак розмовляли
І клятву велику давали
В єднанні з російським братом жити
І довічно щастя й горе ділити!

Гей, що з тої пори триста років минає,
Таж не горе козацьке,
А наше щастя радянське
На Україні цвітом весняним буяє
І кремлівська зоря його осяває!

Ген-ген на полях,
На колгоспних ланах,
Де могили предковічні з вітрами розмовляють,
Там нащадки козацькі шляхи в новий світ прокладають,
Шляхи до комунізму торують,
Своє життя будують
З російським народом
У єднанні, у згоді!

Гей, гей, від Переяслава і донині
У сім'ї єдиній
Живе народ український з російським братом
В нашій єдиній хаті!
І цього єднання
Нікому не зламати,
Бо одна в нас мати
І одна ми родина —
Радянська Вітчизна єдина,
Ще й ленінська партія велика!
Від нині довіку!