Та не жур мене, моя мати,
Бо я й сам журюся,
Ой як вийду за ворота,
Од вітру валюся.

Ой осідлаю коняченька,
Коня вороного,
Нехай несе в чисте поле
Мене, молодого.

В чистім полі тирся шумить,
Катран зеленіє.
В чистім полі своя воля,
Що й серце німіє.

Ой зійду я на могилу -
Гляну-подивлюся,
Як згадаю про ту волю,
То й знов зажурюся.

Про ту волю козацькую,
Що була, минула,
Тепер вона, як дитина,
В повитку заснула...

Чи довго ще буде спати?
Нема тих, що будять,
Зосталися на сім світі
Ті, що світом нудять.