Мала мати сина та й го оженила,
Молоду невістку дуже не злюбила.
Відправила мати сина вандрувати,
Молоду невістку у поле лен брати.

- Як вібереш лен, лен, то прийди додому,
Як го не вібереш, то не йди додому!
Брала вна лен, брала, увесь не дібрала,
Додому не пішла, мама так сказала.

Ой, пішла невістка в широку долину,
Перекинулася в тонку тополину.
Ой, приїхав син, син з далекої дороги
Та й упав матінці низенько у ноги:

- Мамо моя, мамо, де дружина моя?
- Ой, пішла лен брати та й не вернулася.
- Мамо моя, мамо, що то за причина,
Що виросла в полі тонка тополина?

- Ой бери ти, сину, острую сокиру
Та піди та й зрубай тую тополину!
Як зарубав раз, раз, вна ся похилила,
Зарубав другий раз, вна заговорила:

- Не рубай ня, мужу, най я в полі стою
Та най розмовляю листячком з тобою.
Не рубай ня, мужу, я твоя дружина,
А зелене листя, то наша дитина.