Батько, як цвіт, зав'язав мені світ,
Мене мати, як зоря, рано заміж віддала.

Ой, ти, мамко моя, а я - доня твоя,
Ни дай мене за невістку до чужого села.

А в чужому селі тяжко жити мені,
Як вечерять сідають, а мене по воду шлють.

Як по воду я йду, як пташина гуду,
Сльози очі заливают, криниченьки ни знайду.

Я криницю найшла і води набрала,
Ще не повні відра були, я сльозами долила.

А з водою йшла, барилася,
А у саду стара мати з сином сварилася:

– Ой, ти, сину, ти мій, ти дитино моя,
Чом горілки ти не п'єш, свою жінку чом не б'єш?

– Я горілки ни п'ю, бо горілка гірка,
Та й жінку я ни б'ю – в мене жінка молода.

Не на то я ї брав, щоби я її бив,
А на то я ї брав, щоби я її любив.

Коли я ї привів, то калина цвіла,
Здогадайси, моя мати, яка гарная була.

Коли я ї привів, тоді маки цвіли,
А типер ї, моя мати, вже не можу пізнати.