Діамант дорогий на дорозі лежав,
Тим великим шляхом люд усякий минав,
Люд усякий минав...
І ніхто не пізнав діаманта того,
Йшли багато людей і топтали його,
І топтали його...

Але раз тим шляхом хтось чудовний ішов,
І в пилу на шляху діамант він найшов,
Діамант він знайшов...
Камінець дорогий він одразу пізнав,
І додому приніс, і гарненько, як знав,
І гарненько, як знав,
Обробив, обточив дивний той камінець,
І уставив його у коштовний вінець,
У коштовний вінець...

Сталось диво тоді: камінець засіяв,
І промінням ясним всіх людей здивував,
Всіх людей здивував.
І палючим огнем кольористо блищить,
І проміння його усім очі сліпить,
Усім очі сліпить...

Так в пилу на шляху наша мова була,
І мислива рука її з пилу взяла,
Полюбила її, обробила її,
Положила на ню усі сили свої,
І в народний вінець, як в оправу, ввела,
І, як зорю ясну, вище хмар піднесла.
І на злість ворогам засіяла вона,
Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.
І сіятиме вік, поки сонце стоїть,
І лихим ворогам буде очі сліпить!

Хай же ті вороги поніміють скоріш,
Наша ж мова сія щогодини ясніш!
Хай коштовним добром вона буде у нас,
Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас,
Щоб, поглянувши сам на створіння своє,
Він побожно сказав: Звідкіля нам сіє?..
Щоб, поглянувши сам на створіння своє,
Він побожно сказав: Звідкіля нам сіє?..
Звідкіля нам сіє?.. Сіє!..