У здивуванні знов стою німому:
Чи все то сон, чи справді наяву?
З гілок вишневих — дивних космодромів —
Бруньки злітають листям в синяву...

Бруньки злітають листям і суцвіттям,
І бродить вітер садом навмання...
Про весни думаю... І думи верховіттям
Збивають з неба сонце пізнання...

І сонцем тим забризканий, облитий,
Позбавлений і спокою, і сну,
Бажаю, прагну, хочу я відкрити
Свою, ніким не бачену весну...

Щоб з нею йти крізь осені і зими,
Щоб в ній свою весняність зберегти.
Свою весну — тривожну, незбориму,
Де теплоти — на всі-усі світи!..

Свою весну, замріяну, нехитру,
В усмішці, в слові, в помасі руки,
Де б в синій гриві здибленого вітру
Заплутувались білі пелюстки...

Де все було б: і цвіт, і проростання,
І перший грім, і радість, і любов...
Щоб перед нею стати в здивуванні,
І думати про неї знов і знов...