А все-таки жаль, що юнацькі роки
Мене повели на чужинські шляхи,
Що мама в розлуці сльозу витирала,
Що рідного я не побачу вокзала,
Що гілкою вітер востаннє махав,
Що міста нема і розтанув вокзал...

Та серце не хоче, хоч прийде до ладу,
Ні нового дому, ні нового саду,
Ні лицарів кутих, що піч прикрашають.
Про них нові діти нічого не знають.
Кімнату жаль мамину, вогника скалки,
І ледве вловимий в ній запах фіалки.

А ще пам'ятаю тринадцятий рік,
Що біди і втрати тяжкі нам прорік.
Хвилястих розплетених кіс безпорядок...
Що гірше наївних, дитячих здогадок,
Пророцтва які? Бо тепер вже стократ
Я збився з рахунку гірких своїх втрат...

Кого я покличу з дитячих тих далей
З такою нестримно-гіркою печаллю?
І хто коли-небудь прийде уві сні,
Безмежне прощення даючи мені?
Темніша з роками імла сновидінь,
Все рідше приходить минулого тінь...

І совість холодна — що день промине,
Все рідше і рідше терзає мене.
Та рідні до болю ті мамині руки —
Вони пробачають усі мої муки.
І болю мого, передчувши краї,
Частіше лягають на плечі мої...