Я помру від застуди Мертвий півень

Надіслав виправлення
Наташа Чигрин
Наташа Чигрин
1 рік тому
Другий виконавець: Філософські пісні
Другий виконавець: Пісні на військову тематику
Інструмент: Тільки текст Гітара
Я помру від застуди. Наш лазарет Перебазують кудись на південь І фронт котитиметься вперед, І саме почнеться квітень. І розсипатиметься пустота Між свіжого шрифту воєнних звісток, Мов цукор, спакований на свята Руками київських гімназисток. У флягах чорнітиме домашнє вино, І тільки сестра із темного мороку Подивиться холодно за вікно, Знайшовши під подушкою рештки морфію. І повернувшись їй услід, Я скажу: "Знаєш, сестричко, Все одно нікому крім нас не болить Від наших з тобою шкідливих звичок. Бо все, сестричко, що є між нас, І чого між нами, сестричко, не має, Немає імен і не має назв, Взагалі нічого не має. Просто збиваючись у цьому диму, Серце, з яким я живу роками, Не зупинилось лише тому, Що по ньому били весь час кулаками". Аж якось, улітку, вганяючи в стрес Душі, зіпсовані марафетом, До палати зайде червоний хрест На чолі з моїм президентом. І лікар, сховавши папери в стіл, Про щось говоритиме не до речі, І густо лежатиме окопний пил На сірому президентському френчі. Коли ж, виходячи, ніби зі сну, Й дивлячись в небо - тепле й зелене, Перш ніж знову піти на свою війну, Він повернеться раптом до мене. І забувши нараз, що іти пора - "Невже той самий?" - спитає в конвою. І лікар розгубиться, а сестра Ствердно кивне головою!
Dm C Я помру від застуди. Наш лазарет A# A Перебазують кудись на південь І фронт котитиметься вперед, І саме почнеться квітень. І розсипатиметься пустота Між свіжого шрифту воєнних звісток, Мов цукор, спакований на свята Руками київських гімназисток. У флягах чорнітиме домашнє вино, І тільки сестра із темного мороку Подивиться холодно за вікно, Знайшовши під подушкою рештки морфію. І повернувшись їй услід, Я скажу: "Знаєш, сестричко, Все одно нікому крім нас не болить Від наших з тобою шкідливих звичок. Бо все, сестричко, що є між нас, І чого між нами, сестричко, не має, Немає імен і не має назв, Взагалі нічого не має. Просто збиваючись у цьому диму, Серце, з яким я живу роками, Не зупинилось лише тому, Що по ньому били весь час кулаками". Аж якось, улітку, вганяючи в стрес Душі, зіпсовані марафетом, До палати зайде червоний хрест На чолі з моїм президентом. І лікар, сховавши папери в стіл, Про щось говоритиме не до речі, І густо лежатиме окопний пил На сірому президентському френчі. Коли ж, виходячи, ніби зі сну, Й дивлячись в небо - тепле й зелене, Перш ніж знову піти на свою війну, Він повернеться раптом до мене. І забувши нараз, що іти пора - "Невже той самий?" - спитає в конвою. І лікар розгубиться, а сестра Ствердно кивне головою!


                      
Dm C
Я помру від застуди. Наш лазарет
A# A
Перебазують кудись на південь
І фронт котитиметься вперед,
І саме почнеться квітень.

І розсипатиметься пустота
Між свіжого шрифту воєнних звісток,
Мов цукор, спакований на свята
Руками київських гімназисток.

У флягах чорнітиме домашнє вино,
І тільки сестра із темного мороку
Подивиться холодно за вікно,
Знайшовши під подушкою рештки морфію.

І повернувшись їй услід,
Я скажу: "Знаєш, сестричко,
Все одно нікому крім нас не болить
Від наших з тобою шкідливих звичок.

Бо все, сестричко, що є між нас,
І чого між нами, сестричко, не має,
Немає імен і не має назв,
Взагалі нічого не має.

Просто збиваючись у цьому диму,
Серце, з яким я живу роками,
Не зупинилось лише тому,
Що по ньому били весь час кулаками".

Аж якось, улітку, вганяючи в стрес
Душі, зіпсовані марафетом,
До палати зайде червоний хрест
На чолі з моїм президентом.

І лікар, сховавши папери в стіл,
Про щось говоритиме не до речі,
І густо лежатиме окопний пил
На сірому президентському френчі.

Коли ж, виходячи, ніби зі сну,
Й дивлячись в небо - тепле й зелене,
Перш ніж знову піти на свою війну,
Він повернеться раптом до мене.

І забувши нараз, що іти пора -
"Невже той самий?" - спитає в конвою.
І лікар розгубиться, а сестра
Ствердно кивне головою!

Я помру від застуди. Наш лазарет
Перебазують кудись на південь
І фронт котитиметься вперед,
І саме почнеться квітень.

І розсипатиметься пустота
Між свіжого шрифту воєнних звісток,
Мов цукор, спакований на свята
Руками київських гімназисток.

У флягах чорнітиме домашнє вино,
І тільки сестра із темного мороку
Подивиться холодно за вікно,
Знайшовши під подушкою рештки морфію.

І повернувшись їй услід,
Я скажу: "Знаєш, сестричко,
Все одно нікому крім нас не болить
Від наших з тобою шкідливих звичок.

Бо все, сестричко, що є між нас,
І чого між нами, сестричко, не має,
Немає імен і не має назв,
Взагалі нічого не має.

Просто збиваючись у цьому диму,
Серце, з яким я живу роками,
Не зупинилось лише тому,
Що по ньому били весь час кулаками".

Аж якось, улітку, вганяючи в стрес
Душі, зіпсовані марафетом,
До палати зайде червоний хрест
На чолі з моїм президентом.

І лікар, сховавши папери в стіл,
Про щось говоритиме не до речі,
І густо лежатиме окопний пил
На сірому президентському френчі.

Коли ж, виходячи, ніби зі сну,
Й дивлячись в небо - тепле й зелене,
Перш ніж знову піти на свою війну,
Він повернеться раптом до мене.

І забувши нараз, що іти пора -
"Невже той самий?" - спитає в конвою.
І лікар розгубиться, а сестра
Ствердно кивне головою!

Виправлення +0 -0

Статус: Затверджено
Цінність: 18 балів до карми

Голоси та коментарі

  • Administrator
    Administrator

    модератор прийняв розбір 2 місяці тому

anonim

Історія змін

Наташа Чигрин
Виправлення 1 рік тому