На щоках її краплини сліз,
Що блищать у мерехтінні свічки,
На столі портрет, на нім наскіс,
Наче вирок долі, чорна стрічка.
З площини портрета мовчки син
Дивиться своїй матусі в очі.
І здається їй, неначе він,
Поглядом отим сказати хоче:

Приспів:
Я зробив усе, що тільки зміг,
Щоб не вмерла Україна-ненька,
А себе від кулі не вберіг,
Ти пробач, пробач мені, рідненька...

Непоправній дійсності страшній
Все ще не бажає вірить мати.
Їй здається, що синок живий,
Лиш на хвильку щойно вийшов з хати.
Що за мить він знову зайде в дім,
На добраніч щиро побажає...
Але ні, не чутно сина слів,
Лиш в очах його вона читає:

Приспів.

Наче скарб бере портрет вона
Зі стола тремтячими руками:
"Як я буду в світі цім одна?
З вуст чиїх почую слово мамо?
Хто тепер, коли прийде та мить,
Назавжди закриє мені очі..."
Хто ,дитино?" Але син мовчить,
Поглядом лиш ніби їй шепоче:

Приспів.